Село Високе у Вітчизняній війні

 

   Велика Вітчизняна війна 1941-1945рр. для села Високе(до 1964року с.Крижопіль) розпочалась рівно через місяць після нападу  на Радянський Союз німецько - фашистських загарбників.

     22 червня, з її початком, відбулась мобілізація наших односельчан на війну. Трагічною вона була для родичів тих, хто ще не встиг «понюхати пороху», а близьким уже прийшли «похоронки».

     Серед таких Бугай Іван, Гончарук Терентій, Кушнір Прокіп, Михайлик Семен, та інші (Книга пам'яті  України ,Київ -1995р.ст.66-69).

    До безглуздя вона трагічною була й у Смоляна Івана Антоновича, 1913 року народження . Був мобілізований 23 червня з села, а 23 липня в боях за наше село Крижопіль загинув

     22 липня 1941 року на підступах до ст. Вапнярка лежало село Крижопіль. За переказами найстаріших, село переходило три рази з рук в руки, а бої за Крижопіль тривали до 25 липня.

    На другий день, коли фашисти господарювали в селі, встановлювали окупаційні порядки: грабували, різали худобу, знущались над людьми –сталась трагедія.

   Спочатку для німців, а невдовзі і для жителів села. Було вбито двох німецьких офіцерів, які проїжджали через село в напрямку Вапнярки на білих гарно доглянутих конях. Німці їх радо вітали, окремі навіть вишикувались у стрій.

   Фашисти враз оскаженіли. По всіх вулицях кинулись зганяти людей на майдан в центрі села (біля колишньої церкви та на плац, тепер вулиця Леніна що коло жителів  Миронюк, Кучми, Паламарчуків, Ведруків ). Підпалювали будинки. Того, хто хоч якимось чином показував невдоволення, вбивали…

      Було вбито Замощенка Афанасія Ісаковича, 1891 року народження, що ховався у городі в коноплях, був одягнений у військову форму. Гуменюка Степана Кириловича, 1889 року народження, і його дружину, які спробували сховатись. Брата Євдокії Гладун - молодого хлопчину до 16 років( ДАВО  Р-4422 (« Дата переходу з рук в руки населених пунктів» ) та свідчення жителів села.

   Село палало. Більше сорока будинків підняло чорну кіптяву горілого вжитку односельчан, кидало попелом на сивочолі голови жінок, матерів, які нічого не могли вдіяти.

      Ось як описує цю подію Антоніна Іванівна Булавко, редактор газети «Томашпільський вісник», в газеті від 8 травня 2001 року.

   «Тоді, в 41-му, фашисти просувались швидким наступом . У липні вони були вже у Вапнярці. Що ж буде, як вони займуть сусіднє з Вапняркою наше село Крижопіль (саме такою була колись назва Високого). І фашисти не забарилися. Були дуже оскаженілі, адже саме тут було вбито їхніх два офіцера. Видно, були ті високими «шишками» бо фашисти буквально прочісували село, щоб дізнатися, хто вбив їхніх офіцерів. Навіть чула, як казали люди, що німці скаженіли від того, що ті офіцери пройшли з наступом великі міста у Польщі, інші, а в якомусь тобі мізерному селі наклали головами. Прощати такого загарбники не збиралися. За наказом старшого вони негайно зігнали всіх людей в центр села на допит. З дул автоматів холодною цівкою дихала смерть.

-              Хто вбив наших офіцерів!-допитувались.

 У відповідь - мовчання.

  Тоді гітлерівці підняли автомати й спрямували їх у груди тим, які столи попереду. Заплакали, злякавшись діти. Між людьми зчинилась паніка. Два хлопчика вибігли з натовпу - і навтьоки. Але тут же пострілами їх дорога обірвалася.  Заридали матері, почувся невимовний зойк. І тоді до гітлерівців звернувся Олексій Миронюк  і почав їм німецькою пояснювати, що ніхто з жителів села не винен у смерті офіцерів, що всі селяни без оружні. Став благати, аби відпустили всіх додому, а він ручається за них. Почувши пояснення -благання мовлене їхньою  рідною німецькою мовою (навчився Олексій Миронюк  ще під час першої світової війни перебуваючи у німецькому концтаборі). Німці на кінець взяли це до уваги, і через півтора години відпустили сільчан. А Олексія призначили старостою.  Але він не був старостою, що прислужував фашистам. Навпаки, казали люди, що прикриваючись цим чином, він навіть виходив на зв'язок з партизанами, які переховувались в ближніх лісах. А з односельцями поводився чесно ,пантруючи їхній спокій.

   Старостою подовжував залишатися Олексій Маринюк  тоді, коли на зміну  німцям у село  вступили румуни. Він всіляко прагнув прикривати односельців, старався не помічати ,коли ті йшли в поле за колосками, коли чинили інше всупереч румунським окупантам.

  І ось березень-1944року. Довгождане звільнення нашої території від фашистів. Тоді, коли вже здавалось, що все найстрашніше позаду. Олексій Миронюк розплачується життям. І кажуть, що він загинув від кулі, випущеної не фашистами, а  кимсь зі своїх. Підвела чесність і доброта, які були притаманні йому все життя. Розказують, що за румунів було видно розпорядження допоїти будівельним матеріалом тим сільчанам, у яких в той час війни було спалено хату і сарай (таких безчинств у селі окупанти встигли наробити ). І ось серед жителів села знайшовся такий, який сам запалив свій сарай і, як  нібито постраждалий, пішов теж клянчити матеріал на ремонт будівлі. Але якби з тим матеріалом не було скрутно тоді, може б староста Миронюк на такий проступок односельця й закрив очі перед румунами. А таке він зволив отому вимагачеві поки що зачекати бо є ті, яким набагато скрутніше.

    Тоді затаїв  той чоловічина злість на Миронюка. А коли прийшли визволителі, доніс на старосту якусь брехню, мовляв він є ворогом народу, і…

    Збагнувши, що доживає останні хвилини життя, важко поранений Миронюк видав із себе останнє заповітне бажання. 

-              Не хороніть мене на цвинтарі, де спочивають усі. Раз не зважаючи на те, що я врятував село аби його разом з людьми не знайшли до тла, вважають мене ворогом і пустили в мене кулю, то я не хочу ганьбити цвинтар. Викопайте яму під горіхом ,що на городі, й нехай я там зостанусь навіки.»

  В селі  німецько - фашистські загарбники влаштували на території колишньої школи госпіталь та дислокувався каральний загін для боротьби проти партизанів і охорони залізниці.

  Німці за свідченням Кушніра Анатолія Андрійовича ,1934 року народження, Власюк  Ганни Миколаївни, 1929 року народження, були мародерами.

 Забирали велику рогату худобу, свійську птицю, тут же різали та поїдали. Жили вони в польових умовах, на городах. Таких місць розташування було декілька. Господарям залишали лише шкіру та голову.

   « Гірко, боляче було спостерігати за тим, як вели по дорозі наших  військовополонених, - розповідала Недбалю Федора  Романівна, 1917 року народження, - Голі, босі, худі, і зморені. Ми передавали їм їсти: скибки хліба, яблуко, що можна було, але нас не підпускали. Травили собаками, били .

    А коли наші війська повернулися, - продовжує вона, - вели військовополонених німців. Садовили їх у ешелони на ст.Вапнярка, в кожного з них в руках кусок хліба, ковбаса».