Спогади височан

Недбалюк Федора Романівна

 

      Народилася Федора (так звуть стареньку) у  невеличкому селі Крижопіль(нині село Високе) що на Поділлі 25 жовтня 1917 року у сім'ї Романа і Горпини Недбалюків. Сім'я була багатодітною: Аксентій, Іван, Катерина, Палагна, Марфа, Федора, Арсеній, Дмитро.

Сім'я бабусі Федори була заможньою. Мали коней, корову, більше двадцяти гектарів землі, різний сільськогосподарський реманент, стодолу, хлів. Але засуха, громадянська війна, колективізація зробили її, як і всі тодішні сім'ї, бідною. «Клеймо» куркуля носити довелось довго. Більшовики забрали землю, худобу, усе майно. З того часу розпочались її муки й страждання.

З семи років доводилось пасти сусідські корови тітки Катерини, баби Ганни і діда Зотиків, дядька Кості Джули. За чверть літри молока, що по черзі давали сусіди, мусіла пасти, аби вижити, кожен день і  в різну погоду. А ще пам'ятає, коли їй було лишень п'ять рочків, як жадібно дивилась на все їстивне. І як батюшка з матушкою після відправи якогось покійника розділили окраєць хліба серед усіх дітей, які  ще   спочатку відправи  голодними очима дивились на те хлібеня. Бо вже тоді знали, що  його мали роздати бідним. Смак того кусочка пам’ятає і нині  в свої більше як дев'яносто років.

У ті смутні роки дитинства, аби вижити, заробити окраєць хліба і черпак «кулішу», в дванадцять років пішла баба Федора до матері працювати на залізницю. Будували Соколівську гілку. Робота каторжна, не кожному чоловіку під силу. Про якусь механізацію, транспорт було тільки мріяти. Все робили в ручну, на своєму «горбові».

 Дитинства, як і молодості, не було. Пам'ятає й людей, що більше ходили засмученими ніж веселими. Аксентій, найстарший з братів, поїхав на Донбас. Іван подався працювати на молокозавод у Вапнярку, як і старший влаштовував своє життя.

Тридцять другий рік запам'ятався по-особливому. Крім того, що «активісти села» зачистили всі комори, стодолу, усю живність, помирає батько. Зібрався рятувати сім'ю від голоду. Десь чув, що в Умані можна знайти роботу, щоб прогодувати сім'ю. Вирушив в далеку дорогу, але додому так і не повернувся. Через кілька днів Андрій Михайлик приніс страшну звістку: помер їх батько. Він його поховав, обгорнувши куфайкою, разом з такими ж як і він на кладовищі у Вапнярці.

Комуністи  з комсомольцями нишпорили день і ніч. Часто людей викликали в штаб, били, знущались. «Вибивали» урожайність, мордуючи людей до смерті, залякували.

Мама Горпина на Різдво, позгрібавши всі припаси, спекла двоє хлібенят. «Активісти» прийшли увечері і перед Святою вечерею забрали і їх. До ранку мати так і не заснула, проплакавши всю ніч.

Кому пожалітись, куди податись... Скільки таких «чисток» було не знає, однак  пам'ятає понині, що вимирали сім'ями…

На їх вулиці жила сім'я Кушнірів. Недбалюк Федора Романівна розповідає, що від голодної смерті вимерла вся їх сім'я. Факт смерті Кушніра Лаврентія, голови роду, його дружини Марфи, їхніх дітей Марії, Ксенії і  наймолодшого синочка(імені, на жаль встановити не вдалось) в роки голодомору 1932-1933 років підтверджують також  Гриценюк Катерина Іванівна, 1948 року народження, (з розповіді батьків, які після смерті сім'ї Кушніра Лаврентія викупили цей будинок у колгоспу) та Прилипко Галина Андріївна, 1936 року народження ,  батьки якої були родичами цієї сім'ї.

Недбалюк Федора Романівна розповідає , що там, де зараз проживає сім'я Стахових, раніше Горохольських, проживала сім'я Васильків. Четверо душ – батько, мати Явдоха та двоє діточок теж померли з голоду.  З голоду померли також  Мрачковська Марія і її мати Палагна.

Як і Непийвода Любов Павлівна(газета «Томашпільський вісник» №81 від 21.10.2009р), Федора Романівна засвідчує смерть усіх, крім Пантіха, з роду Ковальчуків.

У ті страші роки голодного лихоліття  також померла уся сім'я Михайлик Онисії (газета Томашпільський вісник № 80 від 10.10.2008р.).   

   Коли розпочалась війна бабуся Федора працювала на залізниці. Обслуговувала Вапнярський околодок. Бомбили Вапнярку день і ніч на протязі місяця до  приходу фашистів. Всі колії, рейки розкидані, порвані після авіаційної атаки. « І нам приходилось їх ремонтувати. Лишень тільки відремонтуємо, відправимо ешалон з військовими чи з озброєнням, а то й ще не встигнемо, як знову бомблять. Над Вапняркою скидали бомби один, два а то і шість  літаків. А вночі так світили ліхтарями, що видно було Мясківку(Городківку), Зеленянку, що у сусідньому Крижопільському районі.»

 22 липня 1941 року фашисти прийшли в село. Коли виводили на розтріл односельчан, палили хати. Спалили і їхню хату, стодолу, комору, по сусідству обійстя діда Явдокима, діда Шпикуляка Григорія, Андроня Подоляна  теж згоріли. Більше 50-ти будинків було спалено в селі.

   Пригадує Федора Романівна і те, як через наше село фашисти  вели  полонених червоноармійців. «Поранені, обірвані, голі, босі, замурзані. Ледь йшли. Коли пробували давати їм щось їстивне, на нас і на полонених нацьковували собак, наставляли зброю, вибивали з рук продукти. А коли в 1944 році через Вапнярку вели до поїзда полонених фашистів, в кожного з них була буханка хліба, самі ситі, вгодовані…»

   У 1973 році Недбалюк Федора Романівна пішла на пенсію. Державних нагород не має. Лише скупі рядки в трудовій книжці з подяками за сумлінну працю з нагоди Великого Жовтня, дня народження Леніна, інших комуністичних свят.  

  Адже голодні роки, страждання воєнного лихоліття, відбудова  не входять   у звання  Героя…